Як росіяни з поляками ділили Україну | Андрусівське перемир'я
Як росіяни з поляками ділили Україну | Стара грамота (Андрусівське перемир'я)
Вже як шість років продовжується визволення України. Богдан Хмельницький сумлінно глядає нових союзників серед сусідів, які б могли допомогти Україні. З поляками вести перемовини безглуздо, адже вони дурять і гнітять українців, з турками забороняє віра, адже не годиться, щоб християнин з бусурменами був, тоді його погляд впав на Московське царство. Їм здавалося, що однакова віра і державне коріння дасть їм мічний та вірний союз. Московія бажаючи помститися за Поляновський мир 1634 року та повернути собі Смоленськ погодилася на союз. Так після підписання Березневих статей Московське царство зобов'язалося розпочати війну проти Речі Посполитої навесні 1654 року. Але вже всередині літа 1655 року Швеція напала на Річ Посполиту, тоді Польща обіцяючи престол московському царю після смерти Яна II Казимира у 1656 році укладає з Московським царством Віленське перемир'я, яке порушувало Березневу статтю про заборону дипломатичних взаємин з королем Речі Посполитої та відповідно припинення війни проти неї. Крім того московсько-польський союз був спрямований проти нового союзника України — шведського короля Карла Густава. Віленський мир викликав обурення у Б. Хмельницького та козацької старшини. На скликаній у Чигирині козацькій Раді всі присутні полковники, осавули, сотники присягли гетьману, що будуть спільно боротися за Україну: Присягали собі, а не чужим монархам. Сам Богдан Хмельницький розгорнув жваву діяльність зі створення коаліції з низки європейських країн, що мала вирішити «польське питання». До неї входили Швеція, Бранденбург, Трансильванія, Молдавія, Валахія і Литва. Сам Хмельницький мав отримати титул «Великого князя». Проте смерть гетьмана в серпні 1657 року не дала змоги втілити ці замисли. 11 серпня 1657 року московський цар відправляє в Україну свого посла Василя Кікіна, який повідомив, що в Україну готується прибути царський боярин князь Олексій Трубецький для організації виборів нового гетьмана. Також козакам сповістили, що царські воєводи візьмуть на себе адміністративні, арбітражні та судові функції і розпочнуть підготовчу роботу щодо введення московського врядування в Україні. Одночасно йшов наступ на незалежність Православної церкви України. Серед українського духівництва велась агітація за підпорядкування Київської митрополії владі московського патріарха та вимагали недопущення виборів нового Київського митрополита без участи представників Москви. Козаки провели за своїм звичаєм вибори, а духівництво відмовилося присягати на вірність московському цареві.
Новообраний гетьман Іван Виговський вгледівши, що Москва теж дурить українців позирає знову на Річ Посполиту. Багато хто пам'ятаючи гніт поляків виступає проти цього, а Москва бажаючи послабити Україну і встановити свою владу у ній підтримує Повстання Пушкаря і Барабаша, що закінчується поразкою. Відтоді починаються часи руїни, адже виявилося, що бездоганних союзників нема в України. А ця подія послужила Москві приводом для введення своїх залог в Україну, що порушувало границі козацької держави. У серпні 1658 року, знову ігноруючи Переяславський договір, під захистом московських військ, князь Ромодановський проголошує наказним гетьманом Івана Безпалого. Московські війська та їхні союзники поводилися на Лівобережжі, як в окупованій країні. У Прилуках незаконно змістили прилуцького полковника Петра Дорошенка й стратили кількох відданих гетьманському урядові сотників. Тоді Іван Виговський розірвав Березневі статті й підписав Гадяцький договір із Річчю Посполитою про повернення українських земель до складу польсько-литовської держави під назвою «Великого Князівства Руського» як третього рівноправного члена Речі Посполитої, але як всігди Польща не дотрималася договору з українцями, але 1658 року військові дії між Московою та Річчю Посполитою відновилися. Водночас розпочинається московсько-українська війна. Вона відбувалася з перемінним успіхом, але Конотопська битва впень розбила московське військо та відкинуло його з української землі, — гетьманський уряд запропонував царю «замирення» та обмін полоненими. Поразка у цій війні змусили Москву на деякий час відсунути питання встановлення безпосереднього контролю над територією України на другий план.
Проте українці не змогли скористатися цією перемогою для змічнення власної держави через розбіжности у баченні майбутнього союзника. Простягом наступних двох місяців після закінчення війни, через внутрішні міжусобиці та діяльну роботу московських послів та воєвод, Іван Виговський повинен був зректися гетьманської булави, а змінений польським сеймом до невпізнаваности Гадяцький договір відвернув від Речі Посполитої більшу частину старшини, які вирішили краще мати союз з Московським царством. Наступником Виговського став Юрій Хмельницький, син Богдана Хмельницького. Він вислав посольство до московського воєводи Олексія Трубецького. Посольство, очолюване Петром Дорошенком, привезло проєкт договору, в яких визначалися принципи союзу з Московією. Цей проєкт отримав назву Жердівські статті. Вони засновувалися на Березневих статтях 1654 року з певними змінами. Трубецькой прийняв посольство, але запросив Хмельницького на особисті переговори. Гетьман побоювався пастки, однак, поїхав до Переяслава із малим супроводом. 27 жовтня 1659 року, в Переяславі, Трубецький організував Генеральну військову раду. На ній були відсутні правобережні полковники, а основну масу становила продана Москві старшина. Сама рада проходила в оточенні 40-тисячного московського війська. На раді Хмельницького знову обрали гетьманом, після чого Трубецький зобов'язав підписати його підроблений московською стороною текст Березневих статей 1654 року. Пізніше цей довільно редагований текст увійде до Зводу законів Російської імперії під назвою «Статті Богдана Хмельницького». Тобто Переяславські статті зовсім не відповідали наслідкам московсько-української війни і значно послаблювали незалежність України (увівши війська в головні міста України, вона встановила реальний військово-політичний контроль над Лівобережжям, отримавши прямий доступ до його матеріальних, фінансових та людських ресурсів; дістала можливість безпосередньо впливати на призначення гетьмана та іншої старшини, суттєво урізавши владні повноваження гетьмана і козацької ради у кадрових та інших питаннях; домоглась формальної згоди козацької старшини не проводити самостійної, а тим більше відмінної від московської зовнішньої та внутрішньої політики; витіснила козацьку адміністрацію з Білорусі). Але вже восени 1660 року Юрій Хмельницький розірвав воєнно-політичний союз із московським царем і уклав новий договір з Річчю Посполитою — Слободищенський трактат. Слободищенський трактат відміняв невигідні для України, продиктовані Москвою Переяславські статті 1659 року, розривав союз із московським царем і відновлював державний зв'язок України з Річчю Посполитою. Хоч український уряд наполягав на повному відновленні Гадяцького договору 1658 року, сторона Речі Посполитої не погодилася на реституцію Великого князівства Руського. На підставі Слободищенського трактату Україна отримала лише автономію з гетьманом на чолі, була зобов'язана воювати разом з військом Речі Посполитої проти Москви й не нападати на Кримські володіння. Наслідком цього трактату була капітуляція московського війська. Козацька рада в Корсуні схвалила Слободищенський трактат, але лівобережні полки, на чолі з Якимом Сомком і Василем Золотаренком, під загрозою московської помсти, залишилися на боці Москви. Цим було закріплено насильницький поділ українських етнічних земель на дві частини — Правобережну Україну і Лівобережну Україну. Слободищенський трактат, який став початком розколу України за земельною ознакою, водночас відкрив новий етап боротьби за гетьманську владу. Особливість цього етапу полягала в тому, що предметом бажань старшини одночасно стали дві булави.
Лівобережжя, яке перебувало під патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється та відмежовується від Правобережжя. А на Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків спричинило народний опір та посилення старшинської опозиції. Водночас йшла моськовсько-польська війна, що Москва, що Польща обіцяла повернути українські землі захоплені протилежною стороною. Так продовжувалося до 1667 року, коли обидві сторони прийняли Андрусівське перемир'я, вкотре всупереч договорам з козаками. Цей договір між Московським царством і Річчю Посполитою підписаний за спиною козаків 9 лютого 1667 року в селі Андрусове під Смоленськом терміном на 13,5 років, завершував московсько-польську війну (1654—1667). В ній визнавався поділ України, що порушувало зобов'язання Польщі і Москви допомогти козакам об'єднати Україну (під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ; в складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом); встановлювалося перемир'я на 13,5 років; Київ з околицями на два роки передавався Московському царству, проте в умові був ряд застережень, які давали можливість залишити Київ за Московією навсігди; Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав; царський уряд зобов'язувався виплатити Речі Посполитій як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн польських злотих; Річ Посполита і Московія зобов'язувались у випадку татарських набігів на Україну разом виступити проти кримського хана та Османської імперії, що викликало з її боку ворожу реакцію, підсилену підтримкою Франції, Англії, Голландії та Австрії. Такі умови одразу обурили козаків на Лівобережжі почалося Антимосковське повстання 1668 на чолі з гетьманом Іваном Брюховецьким супроти Московського царства. Від Стародубу до Харкова почалося витіснення московських військ з України. Літопис Самійла Величка говорить наступне про ці події: «Воєвод було вислано геть у Велику Росію, все в них позабиравши, з усіх полкових міст та замків, а де опиралися й воружалися, там вибито і вигнано насильно». Ще в 1667-му році, під час переговорів щодо Андрусівського перемир'я, Ордин Нащокін запропонував усунути Брюховецького, аби схилити Дорошенка з його частиною Правобережжя до Москви. Незважаючи на успіхи повстання, воно не змогло суттєво підняти авторитет Брюховецького, адже він укладав Батуринські статті, які ще більше розширили права Москви, і вища козацька старшина за його спиною запросила на Лівобережжя гетьмана Петра Дорошенка. 17 червня 1668 року під час проведення спільної ради правобережного і лівобережного козацтва представники останнього відмовилися визнавати владу свого регіментаря і жорстоко вбили Івана Брюховецького. Гетьманом об'єднаної України було проголошено Петра Дорошенка, який до кінця свого правління не дотримувався вимог договору.
Утім розвинути успіх далі Петру Дорошенку не вдалося. Отримавши повідомлення про загрозу нападу на Правобережжя коронного війська, 18 липня 1668 він із більшою частиною правобережних полків відійшов з Лівобережжя, залишивши наказним гетьманом Дем'яна Многогрішного. Організувати ефективну оборону краю від вторгнення московських військ на чолі з білгородським воєводою князем Григорієм Ромодановським Дем'яну Многогрішному не вдалося і після здобуття останнім 25 вересня 1668 Чернігова під тиском старшини він пішов на переговори з московською стороною. Остаточно ж українсько-московський союз під протекцією царя Олексія Михайловича було відновлено на початку березня 1669 під час Глухівської ради, де було ухвалено так звані Глухівські статті. Порозуміння Московії й Речі Посполитої за рахунок поділу земель козацької держави спричинило зростання політичного впливу в українському суспільстві козацької старшини, яка спиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханства. Після 1667-го року поглибився внутрішньополітичний розкол в тодішній Україні. Внаслідок зайнятої гетьманськими урядами позиції більшість із статей Андрусівського сепаратного миру не було виконано, а московсько-польські переговори щодо сфер впливу на Українську козацьку державу відразу продовжилися укладанням додаткових до Андрусівського сепаратного договору постанов — так званих Московських пунктів. Згідно яких Московія надавала Речі Посполитій військову допомогу для боротьби з Петром Дорошенком; відкладення спірного питання про передачу Києва Речі Посполитій до 1674 року; передбачалося продовження Андрусівський мир ще на 13 років, починаючи з 1 червня 1680 року. Андрусівський неузгоджений мир був спрямований також проти військової могутности Османської імперії, відображав вимушену супоступку сторін і засвідчував наявність геополітичної рівноваги у Східній Європі. Уряд Османської імперії від'ємно відгукнувся на укладений договір і розпочав підготовку до боротьби з обома державами. Водночас Андрусівський мир започаткував процес поступової втрати Українською козацькою державою статусу суб'єкта міжнародно-правових відносин. Проте договір 1667 не означав зникнення з карти Європи Української козацької держави, яка, незважаючи на існування двох політичних осередків Правобережжя та Лівобережжя, продовжувала існувати як єдиний державний організм.
А висновок з розповіді наступний:
Україна не знала союзу з московським царством, тому Богдан Хмельницький бажаючи зробити для України якнайкраще вирішив укласти з ним рівноправний союз (рівноправних союзів не існує). Москва як і Польща хотіла нас використовувати тільки для власних військових здобутків (повернення Смоленська). Після смерти Богдана Хмельницького Москва почала захоплювати владу в Україні політичну і духовну (адже вже тоді російська церква була плідником царських думок, нав'язування МП). Іван Виговський хотів захистити Україну і вирішив знову повернутися до Речі Посполитої. Він прогнав росіян з України. Але Польща і тоді не хотіла полишати українців в спокої з політикою та духовенством (нав'язування грекокатолицизму, як Москва). Тоді Іван Виговський полишив булаву, бо Україна попала у пастку двох хитрих держав. Юрій Хмельницький хоче рівний союз з Москвою, але ті погрожують йому, якщо не підпише Переяславські статті. Але вже за рік він їх розриває і вимушено погоджується на умови Речі Посполитої, бо там м'якші вимоги. Помста Москви лякає Лівобережжя, адже вже з дієпису відомо, що поляки не допоможуть українцям, таким чином, вони залишаються відокремленими. Козацтво почало глядати допомогу в Османської імперії, але і ті не дуже зацікавлені у нас. І саме тоді Москва з Річчю Посполитою вирішують закінчити між собою війну та закріпити поділ України. Козацьке обурення та страх Брюховецького втратити своє місце гетьмана підіймає повстання. Але це не вибавило Брюховецького, бо всі пам'ятали його запроданство Москві. Та тиск з двох сторін ламає усі замисли двох берегів. А Москва в подальшому надає допомогу Речі Посполитій для придушення повстань. Так почався захід нашої першої тільки зародкової окремої держави, але далі слідували ще тяжчі часи для українського народу і остаточне закріплення поділу України договором Вічного миру 1686 року.
